×Увага! Цей переклад, можливо, ще не готовий, так як модератори встановили для нього статус «йде переклад»

Готовий переклад ФСБ взрывает Россию / ФСБ підриває Росію: Передмова

Передмова авторів

Ми не відмовились від свого минулого, чесно сказали:

«Історія Луб’янки століття, що минає, – це наша історія...»

Н. П. Патрушев, директор ФСБ

Із інтерв'ю «Комсомольскій правді» 20 грудня 2010 р., у День чекіста

Походження Федеральної служби безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) не потрібно описувати. З перших років Радянської влади каральні органи комуністичної партії створювались як безжалісні та безпощадні структури. Починаючи з жовтня 1917 року політична поліція радянської Росії (пізніше СРСР) була безвідмовною машиною зі знищення мільйонів людей.

Аналога органів державної безпеки СРСР і Росії немає у жодній цивілізованій країні світу. Тільки у нацистській Німеччині політична поліція (гестапо) мала свої оперативні та слідчі підрозділи, місця позбавлення волі (типу слідчого ізолятора ФСБ Лефортово).

Серпневі події 1991 року, коли була буквально зметена комуністична система, наочно продемонстрували, що лібералізація політичного устрою Росії неминуче має призвести до послаблення, реформування або розпуску Комітету державної безпеки (КДБ).

Про панівну на той період паніку в керівництві силових відомств говорять чисельні й не завжди зрозумілі розпуск або переформування старих і утворення нових спецслужб. Отак, вже 6 травня 1991 року, згідно з протоколом, підписаним президентом Росії Б. Н. Єльциним і головою КДБ СРСР Ст. А. Крючковим, поряд із загально-союзним КДБ з'явився російський республіканський Комітет держбезпеки під головуванням В. В. Іваненко. 26 листопада КДБ РРФСР був перетворений в Агентство федеральної безпеки (АФБ). Через тиждень, 3 грудня, президент СРСР М. С. Горбачов підписав указ «Про реорганізацію органів державної безпеки». Згідно із законом, КДБ було скасовано, та на його базі на перехідний період була створена Міжвідомча служба безпеки (МСБ) СРСР.

До цього ж старий КДБ розбився на чотири нові структури. 1-е (Головне) Управління – зовнішня розвідка – виділилося в Центральну службу розвідки, пізніше перейменовану в Службу зовнішньої розвідки (СЗР). 8-е і 16-е Управління (урядовий зв'язок, шифрування і радіорозвідка) перетворилися в Комітет урядового зв'язку (майбутнє Федеральне агентство урядового зв'язку та інформації – ФАУЗІ). Прикордонники стали Федеральною прикордонною службою (ФПС). Колишнє 9-е Управління стало Управлінням охорони при апараті президента РРФСР, а колишнє 15-е Управління – Службою безпеки та охорони урядових об'єктів РРФСР. Пізніше ці структури утворили, відповідно, Службу безпеки президента (СБП) та Федеральну службу охорони (ФСО). Крім того, з 15-го Управління виділилася ще одна надтаємна спецслужба: Головне управління спецпрограм президента (ГУСП).

24 січня 1992 року Єльцин підписав указ про утворення на базі АФБ і МСБ нового міністерства безпеки (МБ) РФ. Паралельно з'явилося міністерство безпеки та внутрішніх справ, однак воно проіснувало недовго і незабаром було розпущено. МБ груднем 1993 року було, своєю чергою, перейменовано у Федеральну службу контррозвідки (ФСК), а 3 квітня 1995 року Єльцин підписав указ «Про утворення Федеральної служби безпеки в Російській Федерації». ФСК перетворилася в ФСБ.

Ця низка численних перетворень і перейменувань, ініційованих самою спецслужбою, мала на меті вивести з-під удару держбезпеку як структуру, зберегти не тільки організацію, нехай децентралізовану, але й кадри, архіви, агентуру. Величезну роль у порятунку КДБ від розгрому зіграли Євген Савостьянов (у Москві) і Сергій Степашин (в Ленінграді). І той і інший користувалися репутацією демократів і були поставлені для того, щоб реформувати і контролювати КДБ.

Насправді й перший і другий були спочатку впроваджені держбезпекою в демократичний рух, а потім уже висунуті на керівні посади в новій спецслужбі, щоб не допустити розгрому КДБ демократами. І хоча численні штатні та позаштатні офіцери КДБ-МБ-ФСК-ФСБ з роками пішли у бізнес чи політику, структура в цілому була збережена саме завдяки Савостьянову і Степашину. Навіть більше, якщо раніше КДБ перебував під політичним контролем партії, був для органів своєрідним гальмом, оскільки будь-яка серйозна операція проводилася лише з санкції Політбюро, то після 1991 року МБ-ФСК-ФСБ стали діяти на російському ґрунті абсолютно самостійно і безконтрольно. Контроль за діями співробітників ФСБ здійснювався самим ФСБ. Усепроникна агресивна структура виявилася за межами не тільки ідеологічного, але і правового поля.

Після періоду очевидної розгубленості, викликаної подіями серпня 1991 року і невірного припущення, що разом з компартією остракізму будуть піддані співробітники колишнього КДБ, спецслужба усвідомила вигідність для себе нової, вільної від партійного контролю епохи. Використовуючи численні власні кадри (гласний і негласний склад), колишній КДБ зміг впровадити своїх людей практично у всі сфери життєдіяльності величезної держави.

У верхніх ешелонах, іноді непомітно для обивателя, чомусь опинилися колишні чільні кагебісти країни: спочатку – секретні агенти, пізніше – колишні і чинні офіцери. Отак, з перших днів серпневих подій 1991 року за спиною Єльцина в Москві стояв кагебешник Олександр Васильович Коржаков, колишній охоронець голови КДБ і генсеку Ю. В. Андропова. Службу безпеки групи МІКОМ очолював полковник ГРУ у відставці Богомазов, а віце-президент Фінансово-промислової групи був Н. Миколаїв, кадебіст з двадцятирічним стажем, який колись працював під Коржаковим.

До В. Гусинського прилаштувався Філіп Денисович Бобков, перший заступник голови КДБ СРСР, генерал армії, за радянських часів довгий час очолював так звану 5-у лінію КДБ (політичний розшук), головними успіхами в роботі якого можна вважати вигнання з країни А. В. Солженіцина, В. К. Буковського, арешти і утримання протягом багатьох років у таборах тих, хто думав і говорив те, що вважав правильним, а що не веліла партія. За спиною Анатолія Собчака в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) був підполковник КДБ В. В. Путін. За словами самого Собчака, це означало, що «КДБ контролює Санкт-Петербург».

Як саме це відбувалося, описав керівник Італійського інституту міжнародної політики і економіки Марко Джаконі, який викладає у Цюріху:

«Спроби КДБ встановити контроль над економічною діяльністю окремих підприємств проходять увесь час однією і тією ж схемою. На першому етапі рекетири здійснюють побори, або намагаються привласнити собі не належні їм права. Слідом за цим на підприємство приходять представники спецслужби і пропонують фірмі допомогти виплутатися з труднощів. З цього моменту фірма назавжди позбавляється самостійності. На першому етапі підприємства, що опинилися в мережах КДБ, відчувають складність з отриманням кредитів або навіть переживають фінансові потрясіння, проте згодом отримують ліцензії на торгівлю в таких специфічних сферах, як алюміній, цинк, продукти харчування, целюлоза, деревина. Після цього фірма отримує потужний імпульс до розвитку. На цьому етапі до неї впроваджуються колишні співробітники КДБ. Окрім того, з цієї фірми отримують нову порцію грошей».

Однак 1991—1996 роки показали, що російський бізнес, незважаючи на грабіжницькі побори силових структур, що діяли частково відкрито, почасти через організовані злочинні угруповання (ОЗУ), що контролюються спецслужбами, зумів за короткий термін стати політичною силою, не завжди і не у всьому підпорядкованої ФСБ. Очевидно, що саме після розгрому президентом Єльциним 1993 року хасбулатовського парламенту зацікавлене в припиненні ліберальних реформ у Росії керівництво колишнього КДБ, що очолило тепер єльцинську ФСК, прийняло рішення про дестабілізації і компрометації режиму Єльцина та його реформ через нагнітання криміногенної обстановки в Росії і розпалювання національних конфліктів, головним чином на Північному Кавказі – найслабкішій ланці багатонаціональної російської держави.

Одночасно була розпочата активна ідеологічна кампанія в засобах масової інформації (ЗМІ). Сенс її зводився до того, що зубожіння народу, зростання злочинності і націоналізму є наслідком демократизації ладу, а єдиний спосіб уникнути ексцесів – відмовитися від ліберальних реформ і західних моделей і знайти свій російський шлях розвитку, в основі якого буде лежати порядок і загальний добробут. Насправді мова йшла про пропаганду диктатури, що нагадує стандартну нацистську модель. З усіх диктаторів, великих і маленьких, освічених і кровожерливих, був обраний самий симпатичний і статистично не очевидний – чилійський генерал Авґусто Піночет. Чомусь вважалося, що якщо в Росії з'явиться диктатор, то не гірше чилійського. Між тим російський досвід підтверджує, що з можливих варіантів Росія найчастіше обирає найгірший.

До 1996 року держбезпека боролася з демократами-реформістами, бо бачила основну загрозу в демократичній ідеології, що вимагає негайного проведення радикальних економічних і політичних прозахідних реформ, заснованих на принципах вільної ринкової економіки і політико-економічної інтеграції Росії у спільноту цивілізованих країн.

Після перемоги Єльцина на виборах 1996 року, коли великий російський бізнес вперше проявив себе як політична сила, не допустив скасування демократичних виборів і введення в країні надзвичайного стану (на чому наполягали прихильники диктатури в особі Коржакова, начальника ФСТ М. І. Барсукова та їм подібних) і, що найголовніше – забезпечив перемогу свого кандидата, держбезпека визначила для себе новий напрямок головного удару: російська ділова еліта. Саме після перемоги Єльцина на виборах 1996 року починається період пропагандистських кампаній, які очорнюють провідних бізнесменів Росії. Причому в авангарді цих кампаній знову миготять знайомі обличчя із силових структур.

З'явилося нове визначення – «олігарх», хоча й було очевидно, що навіть найбагатша людина в Росії олігархом у буквальному сенсі цього слова не є, бо відсутня головна складова олігархії – влада. Річ у тім, що реальна влада, як і раніше знаходилася в руках спецслужб.

Поступово за допомогою журналістів, які є співробітниками або агентами спецслужб, насамперед ФСБ і СБП, і цілої армії нерозбірливих авторів «олігархи» російського бізнесу були оголошені злодіями, аферистами і навіть вбивцями. Тимчасом основні злочинці, які зосередили в своїх руках реальну олігархічну владу і мільярди ніде і ніким не врахованих грошей, сиділи в кріслах керівників російських силових відомств: ФСБ, СБП, ФСТ, СЗР, Головному розвідувальному управлінні (ГРУ), генеральній прокуратурі, ФАУЗІ, міністерство оборони (МО), міністерстві внутрішніх справ (МВС), митниці, податковій поліції тощо.

Ці люди і були справжніми олігархами, сірими кардиналами і тіньовими керівниками російського бізнесу і політичного життя країни. Вони володіли реальною, ніким не обмеженої і неконтрольованою владою. Надійно захищені службовими посвідченнями силових структур, вони стали воістину невразливими. Займаючи високі пости, вони брали хабарі, крали, сколочували незаконним шляхом свій капітал, втягуючи у злочинну діяльність підлеглих.

У цій книзі зроблена спроба показати, що основні проблеми сучасної Росії викликані не радикальними реформами ліберального періоду правління Єльцина, а тим протистоянням, яке таємно або явно надавали цим реформам російські спецслужби. Саме вони розв'язали першу й другу чеченські війни для розвороту Росії від демократії до диктатури, мілітаризму й шовінізму. Саме вони організували в Москві та інших російських містах серію нещадних терористичних актів, що стали приводом для початку першої, а потім і другої чеченських воєн.

Вересневі вибухи 1999 року, насамперед відвернений теракт у Рязані в ніч на 23 вересня – основна тема дослідження книги. За цими вибухами виразніше за все простежується тактика і стратегія російських органів державної безпеки, які прагнуть до абсолютної влади. Ця книга – про трагедію, що всіх нас спіткала, про втрачені можливості, про втрачені життя. Ця книга для тих, хто, усвідомивши, що сталося, не побоїться впливати на майбутнє.

Після публікації уривків книги у «Новій газеті» від 27 серпня 2001 року, так само як і після виходу американського видання книги січнем цього року в Нью-Йорку (англійська назва книги: «Blowing Up Russia: Terror From Within»), нам неодноразово ставили питання про джерела інформації. Ми хочемо запевнити читачів, що в цій книзі немає вигаданих фактів і голослівних тверджень. Ми вважали, однак, що на даному етапі історичного розвитку Росії, коли багато державних чиновників, підозрювані нами в організації, виконанні або допущенні терористичних актів у Росії вереснем 1999 року, входять до керівництва країни, оприлюднення наших джерел інформації є передчасним.

До цього ж уже в перших інтерв'ю, що сталися після 27 серпня 2001 року, ми вказували, що ці джерела будуть негайно повідомлені російській або міжнародній незалежній комісії, створеній для розслідування вересневих терористичних актів 1999 року в Росії. Такою залишається наша позиція і на сьогоднішній день: усі матеріали, які є джерелами для написання цієї книги, будуть передані тим, хто ставить своєю метою об'єктивно розібратися у здійснюваному.

Увага! Цей переклад, можливо, ще не готовий.
Його статус: йде переклад

Перекладено у ПАЛЯНИЦІ
http://translate.thealphacentauri.net/book/44/105

Перекладачі: SimondR, legionerkyiv, Domkot, borik

Настройки

Готово:

100.00% КП = 1.3

Скачати як .txt файл
Посилання на цю сторінку
Зміст перекладу
Інтерфейс перекладу